Три години поночі. Лондон спав тривожним, неспокійним сном, укутаний у саван густого, мов молоко, туману. Він просочувався крізь щілини вікон, осідав на шибках холодними краплями, заглушав навіть найдальші звуки, перетворюючи звичний гуркіт міста на примарне шепотіння. На Бейкер-стріт, 221Б, усе ж, панувала своя, особлива тиша – не повна, а наповнена ледь чутним потріскуванням вугілля в каміні, скрипом пера Шерлока по паперу та розміреним диханням доктора Ватсона, що дрімав у своєму кріслі, зігнувшись над пошарпаною книгою. Світло газової лампи відкидало химерні тіні на захаращену вітальню: стоси паперів на камінній полиці, хімічні реторти, що поблискували в кутку, купи газет, розкидані по килиму. Повітря було важким від запаху давно забутої кави, тютюнового диму та чогось невловно-їдкого, що свідчило про свіжий хімічний експеримент Шерлока. Ватсон, занурений у сон, здригнувся, коли різкий, наполегливий стукіт розірвав нічну тишу, змусивши його книгу безсило випасти з рук. Шерлок, який досі сидів за столом, схилившись над мікроскопом, навіть не здригнувся. Лише його голова, ледь помітно нахилена, вказувала на те, що він зафіксував звук. Стукіт повторився – три удари, потім пауза, ще три. Не поспіхом, але й не вагаючись. Наче хтось, хто знає, що на нього чекають. «Хто б це міг бути о такій порі?» – пробурмотів Ватсон, підводячись і поправляючи свій халат. Його старі кістки відгукнулися тихим стогоном. Шерлок не відповів, не відводячи погляду від окуляра. Його мовчанка була відповіддю сама по собі: «Дізнайтесь». Доктор Ватсон, завжди вірний своєму почуттю обов’язку, підійшов до дверей. Залізна ручка була холодною, і він відчув, як з-під неї просочується пронизливий холод нічного Лондона. Відчинивши двері, він зіткнувся не з обличчям, а з густою стіною туману, що заповзла у вітальню, несучи із собою запах вогкості, прілого листя та чогось металевого, мов кров. З імли виринула постать. Це була жінка. Вона стояла на порозі, мокра наскрізь, і з її темного пальто, що прилипло до тонких плечей, стікала вода, утворюючи маленьку калюжку на килимку біля дверей. Її волосся, кольору воронового крила, було розпатлане, пасма прилипли до чола й щік. Темні, глибоко посаджені очі дивилися на Ватсона з виразом дивної суміші виснаження та фатальної рішучості. Її обличчя було блідим, майже прозорим у світлі лампи. Навіть вуста були синюваті. «Прошу вибачення за пізній візит», – промовила вона голосом, що звучав хрипко, наче з глибини колодязя. Ватсон помітив, як її щелепа ледь тремтіла, чи то від холоду, чи то від емоцій. «Але мені потрібна допомога. Мені здається, я померла». Ватсон кліпнув. «Померли?» – перепитав він, дивуючись абсурдності ситуації. Його лікарський інстинкт одразу ж оцінив її стан: сильне переохолодження, шок, можливо, гарячка. Але «померла»? «Так», – підтвердила жінка, і її очі зустрілися з поглядом Шерлока, який нарешті відірвався від мікроскопа і тепер стояв за Ватсоном, як тінь. «Я померла два дні тому. В четвер. Мене звати Елінор Венс». Шерлок зробив крок уперед, обійшовши Ватсона. Його рухи були плавними, мов у хижака, що виходить на полювання. Він зупинився за півтора кроки від порога, склавши руки на грудях. Його погляд, гострий, як лезо, пронизав жінку наскрізь. Ватсон бачив, як на обличчі детектива змінювалися ледь помітні тіні – мікроскопічні зміни в очах, легке напруження щелепи, ледь помітний рух брів. Він не просто дивився; він сканував, аналізував, розбирав її на атоми. Елінор Венс, незважаючи на свою заяву, стояла прямо, хоч і тремтіла. Вона не відводила погляду від Шерлока, наче розуміла, що це вирішальний момент. Її мокре волосся крапало на її старе, але колись якісне пальто. Ватсон помітив, що рукави були порвані, ніби її хтось тягнув, а на подолі виднілися плями бруду, що не міг залишити звичайний лондонський туман. Запах, що йшов від неї, був не просто запахом вогкості; він містив у собі щось гірке, затхле, схоже на запах старої землі та іржі. І це, звичайно ж, не був запах мерця. Ватсон, як лікар, знав цей специфічний, солодкуватий, нудотний аромат розкладу. Тут його не було. Жінка була живою. Але що тоді означають її слова? Хвилина. Довга, тягуча хвилина тиші, наповнена лише цоканням годинника на камінній полиці та далекими, приглушеними гудками кораблів на Темзі. Шерлок не промовив ані слова, лише поглядом ставив питання і отримував відповіді, невидимі для звичайної людини. Ватсон відчував напругу, що зависла в повітрі, наче нитка, готова ось-ось обірватися. Він спостерігав за Шерлоком, намагаючись вловити хоч натяк на його думки, але обличчя детектива було маскою непроникності. Потім Шерлок повільно видихнув. Його погляд, що досі був прикутий до жінки, раптом метнувся до Ватсона. У цих сіро-блакитних очах майнуло щось, що Ватсон бачив лише тоді, коли Шерлок стикався зі справою, що обіцяла бути дійсно винятковою – суміш збудження, глибокої задуми та ледь помітного, майже хижого азарту. «Ватсоне», – його голос був низьким, майже шепіт, але звучав владно. «Замкніть двері й не випускайте її, поки я не повернусь». Ватсон здригнувся. «Шерлоку, але...» «Жодного слова», – перебив детектив, навіть не підвищивши голосу. Його очі знову на мить зустрілися з очима жінки. На її обличчі не змінилося нічого, крім легкого, майже невловимого зітхання, наче вона лише цього й чекала. Перш ніж Ватсон встиг щось відповісти, Шерлок розвернувся. Його довгий, темний плащ майнув у світлі лампи. Він не взяв ані капелюха, ані палиці. Просто рушив до дверей, відчинив їх навстіж, і туман, наче жива істота, знову вповз у вітальню, охолоджуючи ноги Ватсона. Шерлок безшумно ступив у білу пелену, і за мить його постать розчинилася, не залишивши по собі навіть відлуння кроків. Ватсон стояв, приголомшений, з відкритим ротом, дивлячись на порожнє місце, де щойно стояв його друг. Його погляд перескочив на жінку, яка тепер стояла наскрізь мокра, але нерухома, наче статуя. «Але... куди він пішов?» – запитав Ватсон, більше до себе, ніж до неї. Елінор Венс лише похитала головою. «Не знаю, докторе. Але він дізнається». Ватсон зачинив важкі дубові двері, і звук засува пролунав у тиші, як постріл. Він повернувся до жінки. Тепер вона стояла посеред кімнати, дозволяючи воді стікати з неї просто на перський килим. Її погляд ковзнув по захаращеній кімнаті, по мікроскопу, по скрипці на камінній полиці, по капелюху, що висів на вішаку. На її обличчі з’явився вираз, який Ватсон не міг розшифрувати: чи то смиренна покора, чи то змучена посмішка. «Прошу, сідайте», – промовив Ватсон, вказуючи на крісло біля каміна. «Ви промокли до нитки. Я принесу вам сухий одяг і гарячий чай». Вона мовчки кивнула, повільно підійшла до крісла і обережно опустилася в нього, наче побоювалася, що її тіло може розсипатися. Від неї все ще тягнуло холодом і вогкістю, а тепер і запахом сирої шерсті. Ватсон поквапився на кухню, його думки мчали вихором. «Померла два дні тому». Що це могло означати? Галюцинації? Психічний розлад? Чи якась заплутана гра, яку Шерлок вже почав розгадувати? І чому він просто пішов, залишивши його, Ватсона, наодинці з цією таємничою жінкою, яка стверджувала, що вона мертва? Це було так схоже на Шерлока – кинути його в епіцентр загадки, залишивши його вартувати відповідь, яка, можливо, вже була в його власному мозку. Повернувшись із кухні з димлячою чашкою чаю та старим вовняним пледом, Ватсон побачив, що Елінор Венс дрімає, її голова схилилася набік, а дихання було легким і нерівномірним. Він обережно накинув на неї плед, відчуваючи холод, що пронизував його крізь тканину. Годинник на каміні пробив чотири. За вікном туман, здавалося, став ще густішим, поглинаючи останні залишки світла від ліхтарів. Ватсон сів у своє крісло, запалив свою люльку, і дим розсіявся в повітрі, змішуючись із запахами вогкості та таємниці. Він дивився на сплячу жінку, на її бліде обличчя, освітлене мерехтливим полум’ям каміна. І чекав. Чекав на світанок. Чекав на Шерлока. І, понад усе, чекав на відповіді.