Холодне, вогке повітря Гельмового Яру кусало щоки, просочувалося крізь щілини в обладунках, немов злий дух, що пророкував гірше. Надзусілля, з якими готувалися до зустрічі світанку, були майже видимі: дзвін металу, скрип дерев’яних балок, хрипкі вигуки вояків, що переносили каміння та зброю. Вогні смолоскипів мерехтіли вздовж муру, розкидаючи тремтливі тіні на старий, потрісканий камінь, на обличчя людей, які дивилися в пітьму з мішаниною страху й рішучості. Пориви вітру гуляли по зубцях фортеці, приносячи з далеких пагорбів дивний, майже невловимий запах — не диму, не гною, а чогось гіркого, металевого, що змушувало м’язи напружуватися. Леголас стояв біля зубців, його погляд був прикутий до темної лінії обрію, де небо й земля зливалися в одну безрозмірну чорноту. Ельфійський лук, звичний супутник, зараз здавався надзвичайно важким у руці, а його стріли, здавалося, набули додаткової, зловісної гостроти. Звичайний для нього неспокійний рух, легка грація, що завжди була при ньому, тепер поступилася місцем майже кам’яній нерухомості, лише кінчики довгих світлих брів трохи здригалися, вловлюючи невидимі для інших коливання повітря. Ґімлі, що стояв поруч, здавався вдвічі приземленішим, його кремезна постать міцно вросла в камінь. Бойова сокира з масивним лезом була встромлена поруч у щілину, наче ще один залізний вартовий. Дворф час від часу потирав бороду, його очі, що звикли до підземної темряви, шукали щось у непроглядній чорноті попереду, хоча, на відміну від ельфа, він навряд чи міг розрізнити бодай щось на такій відстані. — Холод собачий, — пробурмотів Ґімлі, видихнувши клубок пари. — І сирість. Можна подумати, самі гори плачуть, знаючи, що прийде. Леголас не відповів одразу. Він провів рукою по холодному каменю, відчуваючи його шорсткість, вікову пам’ять, що зберігалася в кожній виїмці. — Вони не плачуть, — нарешті промовив ельф, його голос був тихим, ледь чутним над свистом вітру. — Вони чекають. Як і ми. Ґімлі насупився. Він давно навчився розрізняти відтінки в голосі свого друга, які для інших були б непомітними. Зазвичай, навіть у найскладніші моменти, в словах Леголаса бриніла якась легкість, іскорка незламної надії. Сьогодні її не було. — Щось не так, зеленолиций? — запитав дворф, його голос був сповнений звичної грубуватої турботи. — Бачиш щось? Чуєш? Леголас глибоко вдихнув, і повітря, здавалося, розрізало йому легені. — Я бачу, Ґімлі. Бачу те, що не хотів би бачити. Дворф замовк, його рука повільно опустилася до руків’я сокири. Він знав, що означають подібні слова від ельфа. Не раз Леголас попереджав їх про небезпеку, про тіні, що ховаються за кущами, про ворогів, яких ще не видно. Але цього разу тон був іншим. Він був сповнений не тривоги, а чогось значно важчого, майже приреченого. — І що ж ти бачиш, друже? — запитав Ґімлі, його голос був незвично м’яким. — Не темні силуети уруків, я так розумію. Ти бачиш щось інше. Ельф обернувся, і в світлі смолоскипа Ґімлі побачив його очі. Зазвичай яскраві, як листя весняного лісу, зараз вони здавалися затьмареними, глибокими, ніби в них відбивалася безмежна прірва. — Ні, не лише уруків. Я бачу… вуаль. Покривало, що опускається на ці землі з першими променями завтрашнього сонця. Воно… криваво-червоне. Ґімлі відчув, як у нього стискається шлунок. Він був воїном, звиклим до битв і смерті. Але ельфійське провидіння завжди мало іншу вагу, іншу глибину. Воно було не просто передчуттям, а майже доконаним фактом. — Смерть, значить, — тихо мовив дворф. — Це ж війна, Леголасе. Ми всі знаємо, на що йдемо. — Не так, Ґімлі, — Леголас похитав головою, його довге волосся колихалося на вітрі. — Не просто смерть. Це… спустошення. Занадто багато. Багато з тих, хто стоїть зараз поруч із нами, хто дивиться на зірки і плекає надію на світанок, не побачать його. Їхній шлях закінчиться тут. Цієї ночі. Повітря між ними стало густим, майже матеріальним. Ґімлі, який ніколи не цурався прямої розмови, не знаходив слів. Він дивився на Леголаса, на його бліде, напружене обличчя, і вперше за довгий час відчув справжній, липкий страх. Це було не страх за себе, і навіть не за друга. Це був страх за весь цей світ, що так невблаганно котився до прірви. — Ти… ти бачиш нас? — ледь чутно запитав Ґімлі, його голос звучав хрипко. — Ти бачиш… мене? Леголас повільно перевів погляд на свого друга, і в його очах промайнула тінь болю. — Ні, Ґімлі. Я не бачу тебе у тій вуалі. Я не бачу і себе. Це не про нас. Це про… інших. Про їхню відданість, їхню хоробрість, що буде розтрощена силою, яка не знає жалю. Це про те, як багато тіней залишить за собою ця ніч. Дворф відвернувся, його погляд ковзнув по обличчях вояків, що готувалися до битви. Молоді обличчя, старі, втомлені, але сповнені рішучості. Він бачив їхню надію, їхню віру в завтрашній день. І раптом усе це здалося крихким, майже ефемерним. — Отже, ти знаєш. Знаєш, що багато хто загине, — сказав Ґімлі, його голос був глухим. — І мовчиш? Леголас стиснув губи. Ця дилема роз’їдала його зсередини протягом багатьох годин. — Чи змінило б це щось? — запитав ельф, його голос був сповнений внутрішнього терзання. — Чи зміцнило б їхню волю знання про неминучу загибель? Чи не стало б це тягарем, що розчавить їхні душі ще до того, як ворог дійде до стін? Ми ж не можемо відвернути те, що має статися. — Але ж… — Ґімлі завагався. — Можливо, вони мали б право знати? Право попрощатися? Можливо, це дало б їм можливість… — На що? — перебив Леголас, його голос став твердішим, хоча й сповненим смутку. — На те, щоб їхня остання ніч була сповнена жаху й відчаю, а не мужності? Щоб їхні останні слова були сповнені гіркоти, а не надії? Що ми можемо дати їм, Ґімлі, окрім можливості зустріти свій кінець з гідністю, не обтяженими знанням про його неминучість? Дворф замовк, похитавши головою. Він розумів аргументи ельфа, хоча й не міг прийняти їх без внутрішнього опору. Природа його народу була іншою: вони цінували правду, якою б гіркою вона не була. Але ельфи… їхнє бачення світу було ширшим, їхнє розуміння долі — глибшим. — Це… важкий тягар, Леголасе, — промовив Ґімлі, його погляд знову повернувся до темряви. — Носити таке знання наодинці. Чому ти розповів мені? Леголас зітхнув, його плечі злегка опустилися. Це був той момент, коли навіть віковічна витримка ельфа поступалася місцем потребі в підтримці, в розумінні. — Бо… ти мій друг, Ґімлі. І я не можу носити цей тягар сам. Я дивлюся на них, на їхні обличчя, сповнені віри в завтрашній день, і відчуваю, як кричить моя душа. Я бачу їхні тіні, що вже стоять на порозі іншого світу, і мені хочеться кричати, попередити їх. Але я не можу. Мовчання — це єдиний дар, який я можу їм дати. І це розриває мене на шматки. Він простягнув руку і стиснув плече Ґімлі, його дотик був легким, але сповненим сили. Дворф відчув це, відчув біль, що стояв за цим жестом. Він знав, що Леголас не був бездушним, що кожна загибель, яку він передбачав, боляче відгукувалася в його серці. — Тоді… тоді ми розділимо цей тягар, друже, — сказав Ґімлі, його голос був твердим, як скеля. Він поклав свою важку, широку долоню на руку Леголаса, що лежала на його плечі. — Якщо ти мусиш мовчати заради них, то я мовчатиму заради тебе. І ми стоятимемо поруч. До самого кінця. Я не бачу цих вуалей, не чую передсмертних криків майбутнього, але я бачу тебе, Леголасе. І цього мені достатньо. Леголас кивнув, його погляд на мить затримався на обличчі Ґімлі, і в ньому промайнула тінь вдячності, що швидко зникла за маскою ельфійської витримки. Він знову обернувся до темряви, його погляд став гострішим, більш зосередженим. Тягар не зник, але він вже не був таким самотнім. — Вони йдуть, — тихо промовив ельф, і в його голосі знову з’явилася звичайна нотка готовності до бою, хоча й сповнена глибокого смутку. — Земля дрижить. Чуєш? Ґімлі напружив слух. Спочатку нічого. Потім, дуже тихо, майже невловимо, до них донісся низький, вібраційний гул. Він зростав, розливався темрявою, перетворюючись на монотонний, зловісний барабанний бій, що відлунював десь глибоко в надрах гори. Це був звук незліченної кількості ніг, що марширували назустріч долі, назустріч смерті, що вже чекала на багатьох із них. Над Гельмовим Яром нависла густа, непроглядна темрява. Смолоскипи на стінах фортеці здавалися мізерними іскорками, що танцювали на краю безмежної прірви. Попереду, в чорноті, вже вимальовувалися перші химерні тіні, що рухалися з невблаганною швидкістю. Вітер змінив напрямок, принісши з собою запах бруду, поту і чогось гострого, неприємного — запах орків, запах війни. Леголас дістав лук, його пальці звично лягли на тятиву. Ґімлі вихопив сокиру, її лезо тьмяно блиснуло в світлі смолоскипів. Вони стояли поруч, два воїни з різних світів, об’єднані не лише битвою, а й таємницею, що тепер належала їм обом. Вони знали, що світанок принесе не лише кінець ночі, а й нестерпну ціну, яку доведеться заплатити за це нове світло. І вони зустрінуть його разом.