Металева підлога ТАРДІС затремтіла, потім здригнулася востаннє, затихаючи з фінальним, протяжним стогоном, що розвіявся в порожнечі. Звісно, порожнечі. Вона завжди була порожньою. Це був звук, що Доктор знав краще, ніж власний пульс – звук приземлення. Але цього разу щось було не так. Замість звичного гулу консолі, що переходить у тихе, майже медитативне шипіння, панувала абсолютна тиша. Така глибока, що здавалося, ніби й саме повітря в ТАРДІС завмерло. Доктор стояв біля консолі, його незграбно-елегантна постать застигла, руки стискали якусь випадкову кнопку, ніби це могло змінити реальність. Він був побілілий, дивлячись на головний екран, що мерехтів блідим, майже мертвим світлом. Зображення на ньому було статичним, розмитим, схожим на макрознімок сірого піску. Він повільно обернувся до мене. Його очі – зазвичай такі живі, такі іскристі – зараз були схожі на дві криниці, наповнені незбагненною втомою. Він поправив метелика, який, здавалося, єдиний зберігав свою звичну яскравість у цій сірій миті. «Ми… ми прибули», – прошепотів він, і навіть його голос був якимось дивно приглушеним, ніби втративши частину свого звичного резонансу. «Ми тут. Це… останній острівець часу. За межами теплової смерті всесвіту. Тут безпечно». Безпечно. Це слово пролунало порожньо, як відгомін у глибокій печері. Я відчувала холод, що пронизував мене до кісток, хоча температура в ТАРДІС була звичною. Цей холод був не фізичним, а якимось… метафізичним. Холод небуття. Я нічого не памʼятала. Ні свого імені, ні того, звідки я, ні навіть хто я. Мозок був чистою дошкою, на якій лише двома написами викарбовані були слова. Одне – «Доктор». Це було його імʼя, і воно було єдиною ниточкою, що повʼязувала мене з реальністю. Інше – «Біжи». Воно постійно лунало в моїй голові, тихим, але наполегливим шепотом, що змушував серце пришвидшуватися. Біжи. Від чого? Куди? Чому? Я не знала. Доктор зробив крок, потім ще один, наближаючись до дверей ТАРДІС, що були щільно зачинені. Його рухи були повільними, майже нерішучими, що було зовсім не схоже на нього. Зазвичай він був вихором енергії, спалахом кольору і звуку. Тепер він був тінь. «Звісно, безпечно», – повторив він, уже впевненіше, ніби намагаючись переконати не так мене, як самого себе. Він простягнув руку до важеля, його пальці зависли над ним. «Тут нічого немає. Ні загроз, ні навіть причин для їхнього виникнення. Це… кінець кінців». Я спостерігала за ним, намагаючись знайти в його обличчі хоч якісь відповіді, хоч якийсь ключ до того, хто я і чому я тут. Його обличчя було виснаженим, з глибокими тінями під очима, що, здавалося, накопичувалися роками. Він виглядав, ніби не спав століттями, і навіть його завжди розпатлане волосся було якимось більш прилизаним, без звичної жвавості. «Я… я не памʼятаю», – прошепотіла я, відчуваючи, як ці слова вириваються з моїх грудей важким зітханням. Це було перше, що я сказала з моменту нашого прибуття. Мій голос був хрипким, ніби я давно не говорила. Доктор різко обернувся, його очі розширилися, ніби він щойно помітив, що я тут. Він підійшов до мене, простягнув руку, але зупинився на півдорозі. «Я знаю. І я вибачаюсь. Ця подорож… вона була важкою для нас обох. Особливо для тебе. Але ми в безпеці. Я обіцяю». Він обійшов мене, ніби вивчаючи, і його погляд був змішаний – турбота, збентеження і щось, що я не могла ідентифікувати. Може, страх? Це було дивно. Доктор ніколи не боявся. Принаймні, так мені здавалося. Якимсь внутрішнім відчуттям я знала це. «ТАРДІС захищає тебе. Твої спогади… вони просто… ховаються. Вони повернуться. Коли буде безпечно. Коли ми будемо достатньо далеко від… від того, що сталося». Він замовк, і його погляд ковзнув до головного екрана, який все ще випромінював той блідий, майже невидимий світ. «Що сталося?» – запитала я, і це питання здавалося занадто великим для мого порожнього розуму. Він відвів погляд. «Неважливо. Зараз це не має значення. Важливо те, що ми вижили. І ми тут. На останньому порозі буття». Його голос став мʼякшим, майже ніжним. Він простягнув руку і легенько торкнувся мого плеча. «Ти в безпеці. Я тебе не покину». Цей дотик був несподіваним і водночас заспокійливим. Він був холодним, але через нього я відчула його тепло. На мить я відчула себе захищеною, ніби його присутність могла розвіяти всю порожнечу, що оточувала нас. Він відпустив моє плече і знову повернувся до дверей. Його рука знову зависла над важелем. «Нам потрібно вийти. Потрібно переконатися, що тут… нічого немає. Що ми справді самі». «А якщо є?» – прошепотіла я, і слово «Біжи» у моїй голові стало голоснішим, майже криком. Доктор похитав головою. «Не може бути. Це неможливо. Все закінчилося. Навіть сам час». Він натиснув на важіль. Зі скрипом і шипінням двері ТАРДІС відчинилися. Звідти не хлинув потік світла чи повітря. Нічого. Абсолютна, глибока, безмежна тиша. Зовні не було ані зірок, ані планет. Лише бездонна, безмежна сірість, що розтягнулася у всі боки, наскільки вистачало погляду. Вона була не просто сірою, вона була відсутністю кольору, відсутністю світла, відсутністю… всього. Це було полотно, на якому ніколи нічого не існувало. Повітря, що увірвалося всередину, було холодним, але не морозним, просто… нейтральним. Воно не пахло нічим, не несло жодних запахів – ані пилу, ані озону, ані вологи. Просто нічого. Це було так, ніби світ видихнув останній подих і залишився порожнім. Я зробила крок вперед, потім ще один, до дверей. Доктор, що стояв переді мною, теж виглядав примарно в цьому світлі, що не було світлом. Його обличчя було напруженим, очі бігали по цій безмежній сірості, шукаючи щось, чого, за його ж словами, не мало бути. «Нічого», – прошепотів він. «Як я й казав. Це просто… ніщо. Абсолютний нуль». Він вийшов із ТАРДІС, його черевики видали глухий звук на твердій, схожій на камінь поверхні. Я вийшла за ним. Поверхня була гладкою, сірою і теплою, дивно теплою, враховуючи навколишню порожнечу. Вона була схожа на застиглу лаву, але без ознак вулканічної активності. Просто монолітна, безмежна плита, що тягнулася в нескінченність. «Останній острівець», – повторив Доктор, повільно озираючись. Його тінь була довгою і викривленою в цьому дивному освітленні, що не мало джерела. «Тут немає навіть відлуння». Я відчувала, як вітер, якщо це можна було назвати вітром, проносився повз мене, не торкаючись мого волосся. Він був безшумним, невагомим, як привид. Це було відчуття, ніби я дихаю не повітрям, а ідеєю повітря. «Але… чому ми тут?» – запитала я, відчуваючи, як мої власні слова губляться в цій безмежній тиші. Доктор зітхнув. Його плечі опустилися. Він виглядав, ніби не просто втомився, а знесилився. Його звичайна енергія, що випромінювалася з нього, як сяйво, згасла, залишивши лише тьмяний відблиск. «Тому що… це єдине місце, де ми могли бути. Єдине, що залишилося. Все інше… загинуло. Розумно було припустити, що сюди ніхто не дістанеться». Він потер долонею по щоці. «Ми… ми були в пастці. Час згорів. Всесвіт… він стиснувся до цієї однієї точки, а потім… вигорів. Це останні його залишки». «Біжи», – знову прошепотіла я. Це слово стало настирливим, і я відчула нестерпне бажання втекти. Доктор подивився на мене, його погляд був сповнений жалю. «Я знаю. Я знаю, що ти відчуваєш. Це природно. Але тут нікуди бігти. Нічого немає». Саме в цю мить це сталося. Ззаду, де стояла ТАРДІС, пролунав тихий, але виразний звук. Не звичний гуркіт чи шипіння, а щось набагато тонше, схоже на тріск кришталю, що розлітається на мільйони дрібних уламків, а потім розчиняється в повітрі. Доктор різко обернувся. Його очі розширилися, і на його обличчі зʼявився вираз, який я ніколи раніше не бачила. Не страх, а… цілковите збентеження, розгубленість, яка межувала з панікою. ТАРДІС, його вірний корабель, його дім, його єдиний звʼязок з тим, ким він був, мерехтів. Не світлом, а відсутністю. Його синій колір, зазвичай такий яскравий і насичений, став блідим, майже прозорим. Контури почали розпливатися, ніби його розмивала невидима рука. «Ні!» – Доктор закричав, і цей крик був сповнений болю, чистого, непокритого відчаю. Він кинувся до ТАРДІС, його руки простягнулися, ніби він міг схопити її, зупинити цей процес розпаду. Але це було марно. З кожним кроком, який він робив, ТАРДІС ставала все більш прозорою. Вона мерехтіла, як химера, як привид, що тане на світанку. Я бачила крізь неї безмежну сірість, що простягалася за нею. Її матеріальність вислизала, розчинялася в ніщо. Доктор впав на коліна, простягнувши руки в порожнечу, що залишилася. Його очі були широко розплющені, і в них я бачила відображення абсолютної, безмежної втрати. Він не міг цього зрозуміти. Він не міг це прийняти. ТАРДІС зникла. Від неї не залишилося нічого. Ні звуку, ні відлуння, ні навіть тіні. Просто порожнеча. Доктор сидів на колінах, його обличчя було спотворене горем і шоком. Він провів рукою по місцю, де вона щойно стояла, ніби намагаючись відчути хоч щось. Але там було лише те саме гладке, сіре, тепле каміння. «Вона… вона не може…» – прошепотів він, його голос був ледь чутним. «Вона не може просто… зникнути. Вона не може. Вона вічна. Вона… вона ТАРДІС». Його плечі здригалися, хоча він не плакав. Це був інший вид болю, той, що йшов глибше, ніж сльози. Це був біль від розірваного звʼязку, від втрати частини самого себе. Він був схожий на дерево, що втратило своє коріння. Я стояла над ним, не знаючи, що робити, що сказати. Моє серце калатало, і слово «Біжи» у моїй голові тепер було не просто шепотом, а оглушливим, панічним криком. Але куди? ТАРДІС зникла. Наша єдина надія на повернення, на втечу, на щось, що було за межами цього нічого, розчинилася. Доктор повільно підвівся. Його рухи були млявими, без звичної грації. Він озирнувся навколо, його очі блукали по безмежній сірості, потім повернулися до мене. У його погляді було щось нове, те, чого я ніколи не бачила – повна, абсолютна розгубленість. Він був Доктором. Він завжди знав, що робити. Завжди мав план, завжди мав вихід. Він ніколи не здавався. Але зараз… «Я… я не знаю», – сказав він, його голос був зламаним. Він подивився на свої руки, потім на мене, потім знову на порожнє місце, де щойно стояла ТАРДІС. «Я… я не знаю, що робити далі». Це було не просто зізнання, це був обвал. Обвал цілого всесвіту в його голові. Останній острівець часу. І ми на ньому. Самі.